22 червня - перший день Великої Вітчизняної війни в Україні

В Україні 22 червня - День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни

Цього дня 1941 року попри таємну угоду про ненапад (пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року) та тісну військово-економічну співпрацю із СРСР нацистська Німеччина атакувала радянські частини по всій лінії кордону від Балтійського до Чорного моря. Розпочалася німецько-радянська війна 1941-1945 років як складова, але основна частина Другої світової війни.

Німецько-радянська війна тривала від 22 червня 1941 року до 8 травня 1945 року. ЇЇ бої стали одними з наймасштабніших у воєнній історії ХХ століття.

Слід зазначити, що Україна не тільки серед колишніх радянських республік, а й з усіх країн світу, зазнала найбільших втрат за роки тієї війни. За різними оцінками, в Україні загинуло від 8 до 10 мільйонів людей, з них цивільного населення близько 5 млн, 2,2 мільйона було вивезено на примусові роботи до нацистської Німеччини, 10 мільйонів втратило притулок. На цілковиті руїни було перетворено понад 700 міст та селищ міського типу, майже 30 тисяч сіл.

Цього дня вшановується пам’ять всіх тих, чиє життя було покалічено і зруйновано у тій страшній війні.

Моя бабуся Покутня Авіета Миколаївна 1929 р.н. стала свідком початку війни. 22 червня 1941 року вона з татом, мамою та маленьким братиком проживала у місті Сарни. Цей населений пункт на Західній Україні бомбили з літаків уже в перший день війни.

Покутня Авіета Миколаївна

До Вашої уваги вірш,  написаний на основі спогадів Авіети Миколаївни.

Війна, війна, війна..

Присвячується бабусі

Покутній Авіеті Миколаївні,

учаснику ВВВ

Сидить старенька. Руки вузлуваті.

Волосся сиве, а з очей - сльоза:

«Якась, онучко, доля кострубата…

Згадаєш – все без сонця, все гроза.

Хоч би й дитинство. Дні ж які веселі.

Було блукаєш полем – волошки…

Радій собі, житам, дорозі, селам…

Так ні ж, голодний, їв би й лопушки.

А то війна. Жили тоді ми в Сарнах.

Як зараз пам’ятаю: болота…

Костьол серед містечка, тихо, гарно.

І школа – ніби теж якась свята.

Пече, бувало, мати вдома хлібчик,

І «Зінгер» тихо шиє-стукотить.

Та ось війна – страшне її обличчя,

Як зараз пам’ятаю я ту мить:

Вбігає батько – весь такий стривожений,

І губи побіліли, і лице..

До матері: «Війна, евакуація

І від’їжджає поїзд…» «А оце?» -

Спитала ненька – й поглядом по хаті.

«Та ніколи ж, себе й дітей жалій!»

Залишилося все – хлібці бокаті

Ще теплі, тільки з печі, на столі.

Евакуація. Ми їхали на Суми,

А нас з повітря вороги бомблять,

Мов ніч – зробилось темно і похмуро,

І гайвороння слідом – аж ячать.

І звістки: перший потяг розбомбили,

Й за нами ворог чорний аж кружля.

І нас би, думаю, тоді, мабуть, убили б,

Але є Бог, я знаю, є й дива.

У поїзді у нашому страшному

Родилося «в сорочечці» дитя.

Приїхали на станцію, додому.

Всі плакали: щасливе, з небуття,

Із смерті вирвала усіх ота дитина,

Бо й перед нами і за нами теж

Всіх розбомбили. Тільки ми єдині

Вціліли: диво з див і сліз без меж…»

Схилилася бабуся на ціпочок,

Сльозу втирає, посмішка сумна.

Волосся сиве, вишита сорочка.

І на вустах: «Війна, війна, війна…»

Автор вірша - Наталія Матвієвська