Види комічного (гумор, іронія, сатира, сарказм, гротеск).

Тема: Види комічного (гумор, іронія, сатира, сарказм, гротеск).

 Гу́мор — 

1. доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття вад. Фізична або вербальна дія, яка має на меті розсмішити. 

2. Художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь у комічному вигляді, а також твір літератури або мистецтва, що використовує цей прийом. 

3. Психічний стан; настрій людини. 

У доброму гуморі — у доброму настрої. Не в гуморі — у поганому настрої.

Іро́нія (грец. είρωνεία — лукавство, глузування, прихований глум) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. 

Сатира — гостра критика окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби сатири —гіпербола, гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах — поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура. 

Сарказм (від грец. sarkasmos — рву м'ясо) — зла й уїдлива усмішка, вищий ступінь іронії; це троп і засіб комічності, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений презирства. На відміну від іронії сарказм нічим не прикритий. Це аморальні речі, різко негативні. До сарказму вдавався Т. Г. Шевченко: «Сон», «Кавказ», «Юродивий».

Гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного.

За допомогою гротеску митець створює специфічний «гротескний» світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та ірреальне несподівано постають в органічній єдності.

Нерідко гротеск перетинається із сатирою, клоунадою (наприклад у Джонатана Свіфта, Миколи Гоголя, Михайла Булгакова, Франца Кафки. В українській літературі він зустрічається у творі Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я"(марення Омелька Кайдаша) ).

Використання в розмові слова гротеск зазвичай означає дивний, фантастичний, ексцентричний або потворний, і, таким образом, часто часто користуються для опису старовинних або спотворенних форм, таких як масок на святкування Хеллоуін. До речі, що стосується видимих гротичних форм в готичних будівлях, коли вони не використовуються в якості водостічних труб, вони повиння називатися гротескними або химерами, а не горгульями.

Інверсія. Тавтологія. Антитеза. Анафора та епіфора. Симплока. Кільце, рефрен.

 Тема: Інверсія. Тавтологія. Антитеза. Анафора та епіфора. Симплока. Кільце, рефрен.

Відео по темі: ТУТ

Інверсія — одна із стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову.

Тавтологія — риторична фігура, повторення однакових або схожих за змістом слів.

Антитеза — стилістична фігура, протиставлення контрастних явищ, образів і понять. В основі антитези часто лежать антоніми.

Анафора — єдинопочаток; одна зі стилістичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.

 Епіфора — стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукових сполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах (в романі у віршах), фраз — у прозі чи драмі.

Си́мплока (грец. ἡ συμπλοκή — сплетіння), або Сплетіння — складна синтаксична конструкція, в якій граційно поєднується анафора з епіфорою. Широко вживається у фольклорі:

Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?
Чи не ті ж мене стрілки-яничарки постріляли, що і вас?

Властива симплока і поезії:

Я сьогодні не прийду додому —
Де я?
Я сьогодні в Київ не приїду —
Де я?
Я сьогодні не дивлюсь на тебе —
Де я?
Я сьогодні — вчора й позавчора —
Де я?.

—М. Вінграновський

 Кільце́ — композиційна фігура у віршованому творі, що полягає у повторенні звуків, лексем, строф тощо, коли немовби змикаються анафора та епіфора (див. симплока).

Останні троянди,
Білі троянди.
Вересневі троянди.
Вони одяглися
В ризи невинності,
В шати дівочої чистоти,
Вони крізь осінній туман
Ледве пригадують літо,
Сонце і грози,
Краплисті дощі і веселі веселки,
Ночі душні і поранки рожеві,
Вони, як вві сні,
Бачать весни колихання зелене,
Чують безсмертні слова солов'їні,
Дотики вітру щасливого ловлять…
А все це живе у них:
Весна запахуща
І пристрасне літо,
Вітер, веселки і грози —
Все це живе в них
І житиме доти,
Доки бичем смертоносним
Їх мороз не ударить,
Доки на землю не зронять
Останніх своїх пелюстків
Білі троянди,
Вересневі троянди,
Останні троянди.

—М. Рильський

Кільце називається ще обрамленням (часто у прозових творах).

Рефрен — повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах.

Гіпербола, мейозис та літота. Оксиморон. Символ. Ідіоми та крилаті вирази.

Тема: Гіпербола, мейозис та літота. Оксиморон. Символ. Ідіоми та крилаті вирази. 

Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. Аристотель вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника.

1. Гіпе́рбола (грец. hyperbole — перебільшення) — вид тропа. Стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки. Наприклад: «я говорив це тисячу разів» або «він ходить з черепашачою швидкістю».

В українській поезії початку 20-х років 20 століття гіпербола набула пріоритетного значення («В космічному оркестрі» П. Тичини, «В електричний вік» М. Хвильового, «Навколо» В. Сосюри і т.ін.), подеколи була визначальним чинником творчості, наприклад, М. Вінграновського (збірка «Атомні прелюди»), подеколи переможовувалася із метафорою, символом чи уособленням:

Ти і я - це вічне, як небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе.
І до інших йтимуть
Горді Ти. (В. Симоненко)

Літ́ота (грец. litotes — простота, помірність) — троп, різновид метонімії (протилежний за значенням гіперболі), в якому міститься художнє поменшування величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища.

Приклад літоти з вірша М. Вінграновського «Поїхали у Сквиру, на гриби…», котрий у пуанті розкривається трагічним завбаченням:

 Ми карасів наловим до обіду
І серцем захмелієм як на те,
І так поїдемо, і зникнемо без сліду
Що й коров'як на нас не зацвіте.

Літота вживається в різних родах літератури, зокрема і в прозі (оповідання Марка Вовчка «Сестра»: бабуся «малесенька, ледве од землі видно»).

Літота притаманна народному світосприйманню, зафіксованому у фольклорі (казки «Котигорошко», «Яйце-райце» та ін.), мотивами якого живиться література.

2. Оксю́морон або окси́морон (грец. οξύμωρον, букв. «дотепно-безглузде») — літературно-поетичний прийом, котрий полягає у поєднанні протилежних за змістом, контрасних понять, що спільно дають нове уявлення.

Із точки зору мовознавства оксюморон є різновидом тропу, найближчий за сутністю до метафори і гіперболи, тобто зміна значення або навмисне перебільшення. Особливість оксиморона полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект («холодне полум’я», «сухий дощ», «крижана посмішка», «депресивна веселість» тощо).

Найчастіше оксюморон виступає суто літературним прийомом, засобом художньої мови у творах письменників: прозаїків і поетів. Прикладами можуть слугувати назва збірки Василя Стуса «Веселий цвинтар» або рядок «На нашій, не своїй землі» з Тараса Шевченка.

Цікаво, що насправді оксюморон не є вже таким безглуздим поєднанням непоєднуваного, що дає лише повне заперечення — бо він справді може започатковувати нові поняття. Наприклад, у сучасній мас-культурі вислів спортивного коментатора «гарячий лід» імовірно означатиме, що на ньому точиться „гаряча” боротьба за перемогу, тобто фактично мова вже не про лід як такий, а про високий дух змагальності (приклад нового смислу, нового поняття від використання оксюморону).

Не рідко саме від такого поєднання непоєднуваного „народжуються” нові поняття, наприклад «кисло-солодкий», або й навіть оксюморон здатний вирішувати проблеми, розкривати питання з невідомого боку, „штовхати” науку тощо («квадратура кола»).

Вживають оксиморон як у розмовно-побутовій мові («ходячий труп»), так і в публіцистиці («запеклі друзі»).

В українському розмовному варіанті слово «оксюморо̀н» найчастіше з наголосом на останньому складі.

3.Символ – (грецьк. Symbolon – умовний знак, натяк) – предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища (лотос – символ божества в індійців, хліб-сіль – символ гостинності в українців, блакитний колір – символ надії та ін.), має філософську смислову наповненість, тому не тотожно знакові. Символ тісно пов'язаний з наукою, міфом, вірою, поезією, але не зводиться до них , тяжіє до певного узагальнення, на відміну від алегорії, що проявляється в певному образі. Символ як натяк на трансцендентну істину, на шлях втаємничення в першосутність лежить в основі естетичної концепції символізму.

4.Ідіома (від грец. ἴδιος — власний, властивий; ιδιόμα —особливість, своєрідність) — стійкий неподільний зворот мови, що передає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів, наприклад: байдики бити, на руку ковінька, впадати в око.

Епітет, сталий епітет. Порівняння і його різновиди. Метафора, її різновиди. Метонімія та її різновиди (синекдоха, антономазія, евфемізм, перифраза)

 

Тема: Епітет, сталий епітет. Порівняння і його різновиди. Метафора, її різновиди. Метонімія та її різновиди (синекдоха, антономазія, евфемізм, перифраза)

         У творах літератури важливу роль відіграють спеціальні засоби образності мови. Вони допомагають письменнику втілити в словесну форму конкретні уявлення про предмети і вислови, своє ставлення до них. Це завдання виконують не тільки слова і словосполучення, вжиті у прямому значенні, а також слова і вислови, вжиті у переносному значенні, які називаються тропами (з гр. “зворот”).

В основі тропа лежить перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші. За допомогою такого перенесення мова художнього твору набуває особливого забарвлення і яскравості. Це відбуваєтьяся тому, що троп дає не те означення предмета чи явища, яке стало звичним, а підносить ознаки, які звичайно не виступають на перший план.

Перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші відбувається у тропах за різними принципами.

 Відповідно до цього визначають різні види тропів:

1. Епі́тет (грец. epítheton — прикладка) — один із основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом.

Як епітет переважно вживаються прикметники (Д. Чередниченко: «Покличу тебе / До зеленого шлюбу»), переводячи свої другорядні лексичні значення на основні, чим вони різняться від звичайних означень («зелений листок»). Крім оригінальних епітетів, винайдених автором (Олег Ольжич: «скам'янілі дні»), у художніх творах з'являються і постійні епітети або літературного походження (Я. Щоголів «сонце золоте»), або фольклорного («ясні зорі, тихі води»).

У ролі епітета можуть бути й інші частини мови, зокрема іменник (Ю. Липа «…світ — жіночість незрівнянна»),зумовлюючи процес метафоризації
епітета.

2. Порівня́ння — троп, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою компаративної зв'язки, тобто єднальнихсполучників: як, мов, немов, наче, буцім, ніби та ін. («Блукай та їж недолі хліб і вмри, Як гордий флоренцієць, у вигнанні» — Ю. Клен) або предиката — подібний, схожий, нагадує, здається та ін. («На людське серце свічка є подібна» — Б.-І. Антонич).

Своєю рухливою синтаксичною структурою, розширенням часового та просторового аспектів (минуле та майбутнє) порівняння різниться від метафори, де неприпустимі обставини часу та місця, — лаконічної образної формули, що посідає місце предиката у реченні.

Подеколи у порівнянні опускаються сполучники, наближаючи його до метафори: «Книги — морська глибина» (І. Франко). Трапляються випадки вживання порівняння у художніх текстах у вигляді придієслівного орудного відмінка: «Кришталь, кришталь… і золоті ворота / Горять на сонці дорогим вогнем» (О. Зуєвський). Цей троп має велику традицію, він широко застосовується в усній народній творчості («Парубок, мов явір», «дівчина, як зоря» та ін.). 

3. Мета́фора (грец. metaphora — перенесення) — один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Вона не може бути «скороченим» порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене для предиката («пакіл неба цвіте глечиками хмар» — Василь Голобородько). Це — перехід інтуїтивного осяяння у сферу раціональних понять. І чим далі містяться один від другого протиставні розряди об'єктів, тим яскравіша метафора, яка прагне на відміну від символу, зосередитися в образній оболонці:

 Вечір крапчастийв деревах моркву гризе.
Під засушеною квіткою хата сторінку чита.
В клубок білих ниток заховався кіт,
дивиться на кашель, що візерунком синім
коло баби спить.  (Микола Воробйов) 

4. Метоні́мія (грец. metonímia - перейменовувати) - різновид тропа, близький до метафори, в якому переноситься значення слів з певних явищ та предметів на інші за суміжністю.

Читаючи у В. Сосюри "Місто взяло в ромби і квадрати / всі думки, всі пориви мої...", читач уявляє не тільки кострубаті контури урбанізованого міста, а й психологічний стан людини, яка вперше опинилася в такому неприродному (штучному) середовищі. У цьому відмінність метонімії від метафори, в котрій ніколи часткове не замінює ціле.

Синекдоха (грец. synekdoché - співвіднесення) - один із засобів увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії. Синекдоха заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ. Вживання однини у значенні множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового і т.п. 

Як кидалась ти на списи, на луки
Пунійська Львице, яросте Ваала!
(Олег Ольжич).

Антономазія (грецьк. antonomadzo – перейменування) – поетичний троп, який вживається у непрямому, часто метонімічному називанні літературного персонажа або зображуваного явища іменем міфічного чи літературного героя. Типовий приклад А. з поезії О. Влизька:

[…]…хочу вірити,
що от надійде знов

любити працю
новий ліричний Гесіод!
Іноді антомазійний образ, перебираючи на себе властивості іншого предмета, набуває ознак символу:

І ось встає із піни Понту
Над хвиль розгойданим свічадом
Співуча мрія горизонту-
Сліпуча Степова Еллада (Є. Маланюк).

«Степова Еллада» у поезії Є.Маланюка означала Україну, втілювала в собі риси довершеної краси та шляхетної гармонії на противагу іншим, полярним їй символом – «Чорної Еллади», «Антимарії» та ін.

Евфемізм (від грец. euphemistos – від eu - добре, phemi – кажу) – благозвучне слово або враз, вжите для змін непристойних, небажаних чи заборонених. Має давнє міфологічне коріння, коли не дозволялося називати певний тотем; власне – різновид табу, стилістичний прийом, близький до перифразу, відтворений культурою народного світобачення (так, «ведмідь» досі має евфемічну назву «вуйко»). Досить часто Е. вживали як замаскований спосіб вираження думок, як різновид езопівської мови, коли бажано уникати прямого висловлювання. Таким чином прикладом може бути «Балада про наклеп» А. Малишка, де мовиться про «хитрого чоловіка» - хворобливого інтригана і наклепника, який нарешті розкрив свою справжню суть, хоч імені його так і не було названо:

Ручки і ніжки в’язали на кручі,
А вже як тонув, то люди у крик:
Рота відкрив – два жала гадючі
Прикрили чорний шершавий язик.

Перифра́з (перифраза; від дав.-гр. περίφρασις — «описовий вираз, іносказання»: περί «навколо, біля», φράσις «вислів») — у стилістиці і поетиці троп, що описово виражає одне поняття за допомогою декількох.

Перифраз — непряма згадка об'єкта шляхом не називання, а опису (наприклад, «нічне світило» = "Місяць")

У перифразах назви предметів і людей замінюються вказівками на їх ознаки, наприклад, «зануритися в сон» замість «заснути», «цар звірів» — «лев», «однорукий бандит» — «гральний автомат», «чорне золото» — «вугілля» чи «нафта», «легені планети» — «ліси». Розрізняють логічні перифрази («автор „Мертвих душ“») і образні перифрази («сонце російської поезії»).

Окремим випадком перифрази є евфемізм — описовий вираз «низьких» або «заборонених» понять («нечистий» замість «чорт», «обійтися за допомогою носової хустки» замість «висякатися»).

Перифразою називають переспів — різновид пародії, в якому предметом осміяння є не форма пародійованого твору, а новий зміст, що вкладається в неї. Приклад «Спи, немовля моє прекрасне.» М. Ю. Лермонтова і «Спи, шибеник, поки нешкідливий!..» М. О. Некрасова.
Завдання:

1.   Виразно прочитайте поезію Богдана-Ігоря Антонича «Росте хлоп’я, як кущ малини…»

2.   Визначте тропи в цій поезії.

Практичне заняття № 2. Визначити особливості композиції конкретних літературних творів.

 

Практичне заняття № 2  Визначити особливості композиції конкретних літературних творів

Особливості композиції п’єси І.К. Карпенко-Карого «Сто тисяч» Композиція: драматичний твір складається з чотирьох частин, кожна з яких поділена на яви.

Експозиція: знайомство автором читача (глядача) з місцем дії та вими особами — Герасимом Калиткою, Бонавентурою, Савкою, домим, сином Герасима Романом і наймичкою Мотрею, показує авини, в яких живуть дійові особи, їх стосунки і прагнення.

Зав'язка: восьма ява першої дії твору, коли Невідомий домовляється з Калиткою про те, що у визначений час він передасть йому в залі за 5 тисяч справжніх грошей 100 тисяч фальшивих.

 Розвиток дії: гонитва Калитки за наживою, за грошима. У другій і третій діях комедії показано, що кожний вчинок Калитки, кожна його думка підпорядковані безглуздій жадобі збагачення, накопичення землі. Він нещадно експлуатує наймитів, підганяє до роботи сина і дружину, в одруженні сина шукає засобів збагачення.

 Кульмінація: четверта дія комедії, коли Малофес попереджає Калитку, щоб він не барився з купівлею землі у Смоквинова, бо її поспішає дбати Жолудь. Калитка з Савкою їдуть на вокзал, привозять мішок грошей і починають ділитися. Настає найвищий момент напруження в мішку замість фальшивих грошей були пакунки чистого паперу. Невідомий виявився спритнішим шахраєм, ніж Калитка, і обдурив його, продавши за 5 тисяч карбованців мішок чистого паперу.

Розв'язка: п'єса «Сто тисяч» закінчується тим, що обдурений Герасим у розпачі вішається, його врятовує Бонавентура. Драматург показав потворність моралі Калитки, висміяв його мрії, поведінку, дії.

 

Особливості композиції повісті Г.Квітки-Основ’яненка «Маруся»

Тема твору — життя українського селянства, праця, побут і звичаї народу.

Джерела повісті — реальне життя українців і усна народна творчість: українські балади, пісні про кохання, весільні пісні, традиційні народні обряди, народні голосіння, фольклорні мотиви любові, розлуки, смерті закоханих.

Основа сюжету повісті — чисте, вірне і разом з тим нещасливе кохання молодої дівчини Марусі, дочки заможних селян, і бідного міського ремісника-рекрута Василя, якого чекає двадцятип'ятирічна солдатська служба. Розповідь побудована через передачу глибоких почуттів героїв. Конфлікт має соціальний характер — на перешкоді одруженню закоханої пари стоїть майнова нерівність: багатий селянин Наум Дрот не хоче віддавати єдину доньку за бідного парубка-рекрута. Проте він дає згоду на шлюб тоді, коли Василь змушений іти на службу в місто до купця, щоб заробити гроші й знайти собі заміну в солдати.

Сюжет повісті поданий послідовно, без екскурсів у минуле и майбутнє: • розлога експозиція (знайомство з головними героями, сім'єю Наума Дрота — дружиною Настею та донькою Марусею, їхніми позитивними характеристиками); • щаслива зав'язка (кохання з першого погляду Василя й Марусі); • стрімкий розвиток дії (Василь просить руки дочки в Наума Дрота, який йому відмовляє; хлопець іде на заробітки; Маруся в гаю потрапляє під зливу, застуджується й раптово помирає за день до повернення коханого); • уражаюча кульмінація (Василь, повернувшись із заробітків вільним від рекрутчини, застає Марусю мертвою); • логічна розв'язка (тяжко переживаючи втрату, хлопець постригся в ченці й незабаром також помер, а батьки Марусі знаходять утіху в праці, молитвах, смиренні й спілкуванні з Богом).

Особливості композиції оповідання Марка Вовчка «Максим Гримач»

Літературний рід: епос.

 Жанр: родинно-побутове оповідання.

Тема: зображення життя вільних селян у закріпаченій Україні середини ХІХст.

Головна ідея: обстоювання не спотвореного майновими розрахунками родинного щастя.

Головні герої твору: заможний козак Максим Гримач, Катря – старша дочка, Тетяна – молодша, Семен, кріпак, коханий Катрі.

Сюжет: заможний господар максим Гримач (удівець) виховує двох доньок: старшу Катрю й молодшу Тетяну. Катря зустрічається таємно від батька з кріпаком Семеном, адже той дасть згоду на одруження лише з вільним чоловіком. Під час бурі Семен загинув. Катря з горя втопилася у річці. Старий Гримач у розпачі (5 років не виходив з двору). Звеселило його тільки весілля молодшої доньки із сотником.

Композиція зовнішня та внутрішня. Сюжет і позасюжетні елементи. Фабула твору.

 

Доброго здоров’я, шановні учні!

Сьогодні ми розглядаємо нову тему: Композиція зовнішня та внутрішня. Сюжет і позасюжетні елементи. Фабула твору.

Усі літературні твори мають побудову. “Каркас” творів часто будують за однією схемою, яку називають композицією. Композиція кожного художнього твору є більш-менш сталою. Будь-який літературний твір має сюжет і позасюжетні елементи.

Учасникові ЗНО важливо знати елементи композиції та вміти визначати елементи твору.

Композиція — побудова літературного твору, співвідношення всіх його компонентів, що створює цілісну картину і сприяє виявленню головної ідеї. Розрізняють зовнішні елементи композиції — поділ твору на частини і внутрішні — групування і розстановку персонажів. Іноді в значенні композиції вживається термін архітектоніка.

Сюжет — система подій в художньому творі, в ході яких розкриваються характери персонажів і головна ідея. Оскільки події подаються у розвитку, в основі сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають різноманітні: соціальні, любовні, психологічні, виробничі тощо. У художньому творі, як правило, є різні види конфліктів.

Класичний сюжет має такі елементи:

·  експозиція — вихідні відомості про героїв, які вмотивовують їхню поведінку в умовах конфлікту;

·  зав’язка — подія, що кладе початок конфлікту;

·  кульмінація — найвищий момент у розвитку дії;

·  розв’язка — подія, що розв’язує конфлікт;

·  епілог — повідомлення про події після розв’язки.

Великий епічний твір звичайно має кілька сюжетних ліній. У ліричних творах основу сюжету становить розвиток думки або почуття за схемою градації. Кульмінацією в таких творах є кінець вірша, де робиться висновок.

Експозиція — один з елементів сюжету твору, первісні відомості про героїв, які мотивують їхню поведінку при виникненні конфлікту.

Зав’язка — елемент сюжету, наступний після експозиції, — подія, що кладе початок конфлікту.

Кульмінація — елемент сюжету, найвищий момент у розвитку дії. Після кульмінації настає розв’язка. У великих багатосюжетних творах буває кілька кульмінацій.

Розв’язка — елемент сюжету, подія, яка розв’язує конфлікт.

Пролог — вступна частина в структурі твору, в якій автор знайомить читача з подіями, покладеними в основу сюжету, чи зі своїми роздумами щодо них. Інколи письменник називає вступну частину прологом (наприклад, І. Франко в поемі «Мойсей»), але частіше вона не має назви (поема Т. Шевченка «Іван Підкова»). У поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» є два прологи: один ліричний, без назви, другий — історичний, під заголовком «Інтродукція».

В античній драматургії прологом називався початок трагедії до появи хору. У пролозі автор звертався до глядачів і пояснював міфи, що складали підґрунтя сюжету.

Епілог — один з елементів сюжету, заключна частина твору, де розповідається про події, що відбулися після розв’язки. Як правило, автор подає її під відповідною назвою.

Фабула — термін, який не має однозначного тлумачення і часто вживається як синонім слова сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх причинно-часовій послідовності, а сюжетом — виклад цих подій у творі.

Ліричний відступ — форма авторської мови, позасюжетний елемент композиції, коли автор відступає від сюжетної оповіді і висловлює свої думки, почуття, настрої, пов’язані із зображуваним у творі.

Ліричні відступи, роблячи оповідь інтимною, довірливою, щирою, підсилюють емоційний вплив на читача. Особливо часто зустрічаються в ліро-епічних творах. У поемі «Гайдамаки» Т. Шевченко часто звертається до читачів, розповідає про своє життя.

Крім сюжету, в композиції твору існують ще й так звані позасюжетні елементи, які часто бувають не менш , а то і більш важливі, ніж сам сюжет.

Якщо сюжет твору — це динамічна сторона його композиції, то позасюжетні елементи — статична; позасюжетними називаються такі елементи, що не просувають дії вперед, під час яких нічого не трапляється, а герої залишаються в колишніх положеннях.

Розрізняють три основні різновиди позасюжетного елементів:

·  опис;

·  авторські відступи;

·  вставні епізоди (інакше їх називають ще вставними новелами або вставними сюжетами).

Опис — це літературне зображення зовнішнього світу (пейзажу, портрета, світу речей тощо) або стійкого життєвого укладу, тобто тих подій і дій, які вчиняються регулярно, день у день і, отже, також не мають відношення до руху сюжету.

Описи — найбільш поширений вид позасюжетного елементів, вони присутні практично в кожному епічному творі.

Авторські відступи — це більш-менш розгорнуті авторські висловлювання філософського, ліричного, автобіографічного і т.п. характеру; при цьому дані висловлювання не характеризують окремих персонажів або взаємовідносин між ними.

Авторські відступи — необов’язковий елемент у композиції твору, але коли вони там все ж з’являються, вони грають, як правило, найважливішу роль і підлягають обов’язковому аналізу.

Нарешті, вставні епізоди — це відносно закінчені фрагменти дії, в яких діють інші персонажі, дія переноситься в інший час і місце і т.п. Іноді вставні епізоди починають грати і творі навіть більшу роль, ніж основний сюжет.

Практичне заняття № 1. Визначення художніх образів; теми твору та його мотивів, ідеї твору, його проблем й основних конфліктів на прикладі конкретних літературних зразків

 

Тема: Визначення художніх образів; теми твору та його мотивів, ідеї твору,  його  проблем  й  основних  конфліктів  на  прикладі  конкретних літературних зразків

Практичне заняття № 1

Визначити на прикладі конкретних літературних зразків:

·        художні образи;

·        тему твору та його мотиви,

·        ідею твору,

·        його проблеми й основні конфлікти

1.  І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я»

Жанр: повість (соціально-побутова) з елементами сатири і гумору.

Рік написання: 1878р.

Тема:  автор  піднімає  тему  родинних  стосунків;  проблеми,  сварки  між сім'янинами; трагедія тогочасного села взагалі.

Ідея:  автор  повісті  хоче  навчити  читачів  “не  розгубити  себе”,  тобто  не втратити  свої  добрі  риси  характеру,  такі  як:  чуйність,  людяність, щирість, повага, стриманість.

У різних умовах життя, в різних ситуаціях, з різними людьми залишатися самим собою, залишатися людиною.

Головні герої: Омелько Кайдаш, Маруся Кайдашиха, Карпо, Лаврін, Мотря, Мелашка.

Образ Омелька Кайдаша

Омелько Кайдаш – звичайний селянин. Тяжка праця, панщина підірвали його здоров'я та сили. У нього «здорові жилаві руки, широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця».Омелько дуже працьовитий, ніколи не сидів без діла, щось завжди майстрував, лагодив. Від своїх синів він також вимагав працьовитості.  Але  Кайдаш  любив  випити- це, мабуть,  було  його найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та забобонним. Після одруження синів, він поступово втрачає батьківську владу над ними, а Карпо  навіть  підіймає  на  старого  руку. Кайдаш  спився  до  божевілля  та втопився, хоча все життя боявся саме такої смерті.

Образ Марусі Кайдашихи

Маруся  Кайдашиха  - дружина  Омелька,  мала  двох  синів.  Вона  сварлива, бездушна  жінка.  Маруся  гарно  готувала  і  замолоду  служила  у  панів покоївкою, від них і сама «набралась трохи панства». Кайдашиха з погордою ставиться  до  бідніших  від  себе,  любить  вихвалятись.  Позитивні  риси  її характеру - це те, що вона працьовита, дбайлива хазяйка, любляча мати і бабуся.  Але  приватна  власність,  жадоба  до  землі  зробила  її  жорстокою, жадібною. Це призводило до частих сварок і розладів у сім'ї, і, навіть, бійок.

Образ Карпа

Карпо  –  старший  син  О.Кайдаша  та  М.Кайдашихи.  Карпо  був  грубий, неласкавий, сердитий, мовчазний.

"Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались."На селі його обрали десятським.

Образ Лавріна

Лаврін – молодший син у сім'ї Кайдашів.У нього приваблива зовнішність: «Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне, веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво». Хлопець жартівливий, дотепний, веселий. Він у всьому бачить хороше, добре, шанує людей, захоплюється красою природи, має ліричну душу  і грає на сопілці. Але, нажаль, зрештою і Лаврін стає егоїстом.

Образ Мотрі

Образ Мотрі - один з найдовершеніших образів повісті. Мотря - дружина Карпа. Дівчина була із заможної родини, але добра і не вихвалялася на селі. Узявши шлюб, поринула у тяжкі будні. Зла свекруха звалила на неї всю.

хатню роботу. Щоденна гризня зробила Мотрю злою, сварливою жінкою. А лютість її не мала меж. Виколола свекрусі око та не переймалась, а раділа цьому.

Образ Мелашки

Мелашка – щира, тиха, спокійна, лагідна, чутлива. Вона тяжко переживала безладдя в родині. Та поступово і Мелашка втягується в сварки й бійки. Загалом,  Кайдаші  і  їх  дружини  - індивідуалісти,  які  живуть  своїми егоїстичними  інтересами.  Вони  втратили  почуття гідності  та  поваги.

Повість «Кайдашева сім'я» закінчується примиренням двох родин.

Проблематика твору:

- проблема батьків і дітей;

- проблема виховання;

- проблема кохання та сімейного щастя;

- проблема багатства;

- проблема віри в Бога та додержання заповідей;

- проблема народної моралі;

- авторитет у громаді та самореалізація.

2. І.Котляревський «Наталка Полтавка».

Пан Возний сам відмовляється від своїх намірів, бо бачить, чого справді хоче Наталка.

Основна ідея «Наталки Полтавки» - будь-які зовнішні обставини можна подолати силою власного характеру та вірності своїм переконанням. Справжня душевна сила та благородство допомагають у складних ситуаціях та схиляють на твій бік навіть твоїх супротивників.

Хоч у основі конфлікту п’єси лежить традиційний для комічної опери любовний трикутник – молода красива дівчина, її коханий та багатий, старий та  потворний  жених-нелюб,  що  стає  на  заваді  їхньому  щастю.  Проте, конфлікт має соціально-побутовий характер, адже саме суспільне становище визначає можливості людини та її владу над іншими.

Головна  героїня  п’єси  Наталка – проста  сільська  дівчина.  Вона розумна,  працьовита,  скромна.  Наталка  самовіддано  любить  матір,  шанує старших. Вона щиро кохає бідного наймита Петра, і хоча до неї сватаються навіть багаті женихи, вона залишається йому вірною.

Та коли треба, ніжна та сором’язлива дівчина виявляє мужність та рішучість, здатна захистити свою честь та гідність, ладна боротися за своє щастя.  Наталка  розуміє,  що  шлюб  лише  із  матеріального  розрахунку  не принесе їй щастя, вона розривається між коханням до Петра та бажанням облегшити долю матері. І коли вже Петро повертається, в неї не виникає сумніву, який вибір буде правильним.

Створюючи образ Наталки, І.Котляревський відмовляється від канонів комічної опери, замість того він змалював глибоко реалістичний типовий образ української дівчини.

Наталка любить матір і дуже піклується про неї. Коли вона бачить материні страждання через скруту, вона дає згоду на шлюб з Возним. Мати бажає Наталці добра, вона вважає, що вдалий з фінансової точки зору шлюб – вірний  до  цього  шлях,  бо  сама  пізнала  всі  «радості»  вбогості.  Проте, наприкінці  твору  вона  змінює  свою  позицію  під  впливом  обставин  та благословляє шлюб Наталки з Петром.

Петро, коханий Наталки, бідний хлопець, наймит, вихований у родині Наталки. Проте її батько не схвалював його кохання до дочки, тому Петро подався в найми на чотири роки. Аби заробити грошей та одружитися з коханою.  Він  чесний,  щирий,  глибоко  любить  Наталку.  Але  йому  не вистачає сміливості порушити традиції, умовності. Під натиском подій він схиляється та готовий пожертвувати собою заради Наталчиного щастя.

Микола,  друг  Петра,  теж  бідняк  і  сирота.  Але  він  повний  енергії, оптимізму та волелюбства. Він співчуває та намагається допомогти Наталці.

Микола здатний на протест проти тих, хто ображає простих людей, не боячись їхньої влади, він глузує з сільської старшини й чиновництва.

При  створенні  образів  дрібних  багатіїв  виборного  Макогоненка  та пана  Возного  Котляревському  вдалося  уникнути  схематизму  та прямолінійності. Вони зображені не як типові хапуги та здирники. Натомість він реалістично, влучно та правдиво, в гумористичних тонах описав їхню лицемірність, те, як вони вдають, що бажають добра бідним, а насправді піклуються лише про свої інтереси.

Мова  персонажів  також  сприяє  розкриттю  їхніх  образів. Мова Возного  пересипана  канцеляризмами,  юридичними  термінами,  книжною мовою – всім, що було далеким та незрозумілим простому українцю. Мова закоханих – лірична, пісенна. Мова виборного – це мова наказів та лайки. Мова усіх персонажів багата на прислів’я та приказки.

Значну  роль  у  відтворенні  національного  колориту,  розкриття характерів героїв та їхнього внутрішнього світу відіграють пісні - їх аж 19 – перенесені або стилізовані під фольклор. Пісні Наталки прості, щирі, ліричні, в них віддзеркалюється чистота її душі. У пісні «Кожному городу звичай і права» розкривається життєве кредо мілких багатіїв: більш дужий давить слабшого  та  намагається  розжитися  чужим  коштом. Цей  допоміжний компонент п’єси допомагає розкрити характери персонажів, усвідомити силу їхніх почуттів.

3. В. Дрізд
«Білий кінь Шептало» (самостійно).

Лейтмотив  твору: краса  природи  належить  тому,  хто  її  розуміє  і вшановує;

Ідея: возвеличення  гармонії,  яка  простежується  у  взаємостосунках людини і світом тварин;

Основна  думка: людина  і  пррода  —  взаємопов'язані,  бо  становлять  єдине ціле;

Проблематика:

свобода і неволя;

особистість і натовп;

дійсність і мрія.