Виховна година «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!»

Добридень, дорогі читачі мого блогу!

Особливо рада вітати педагогів та учнів ДНЗ «Сумський центр ПТО харчових технологій, торгівлі та ресторанного сервісу»!

Сьогодні пропоную матеріали до виховної години, тема якої стосується національно-патріотичного та громадського виховання, що дуже актуально у наш час становлення молодої та перспективної держави Україна.

Відомий український поет Максим Рильський сказав: «Хто не пам’ятає свого минулого, той не вартий свого майбутнього» .

І дійсно, надзвичайно важливо зберегти у пам’яті народній подвиги Героїв, які поклали своє життя за волю, свободу та державність нашої України. У різний час, при неоднакових обставинах, але з однією метою: перемогти заради щастя родини, продовження роду, розквіту Батьківщини.

Історія України – це суцільно трагічні сторінки боротьби за право бути. Одним із таких періодів є Велика Вітчизняна війна.

 9 травня 1945 року нарешті ми здобули перемогу над німецько-фашистськими загарбниками, але якою ціною!

Немає на Україні жодної родини, яку б оминула ця страшна війна. У кожній сім’ї дбайливо зберігаються фото фронтовиків, листи з поля бою та спогади. Роки відсувають ту війну від нас усе далі і далі, але біль втрати, трагедія самотності та гіркота знищених мрій живе і досі у сльозах наших бабусь-прабабусь, у пожовтілих світлинах сімейних альбомів, в іменах Героїв, що не повернулися зі звивистих фронтових стежок.

Сьогодні я оголошую проект «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!». Якщо у Вас є своя сімейна історія про Велику Вітчизняну війну, якщо хтось із Ваших предків брав участь у визволенні країни від німецько-фашистських загарбників, прошу: надсилайте мені свої розповіді та фото на мою електронну пошту: matvievskiy_1978@ukr.net  Разом ми створимо книгу пам’яті працівників та учнів нашого навчального закладу про часи ВВВ.

А зараз пропоную до Вашої уваги краєзнавче дослідження мого сина Владислава:  «Трагедія Великої Вітчизняної війни в історії мого роду» - ЧИТАТИ + ПРЕЗЕНТАЦІЯ ПО ТЕМІ

Згадаймо всіх поіменно,

згадаємо горем своїм ...

Це потрібно - Не мертвим!

Це потрібно - живим!

Роберт Рождественський

«РЕКВІЄМ» (ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЯМ ...)

Сьогодні у переддень чергової річниці Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками ми знову і знову згадуємо трагічні сторінки історії нашого народу, означені роками Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр. У пам’яті спливають страшні цифри людських жертв та втрат, картини великих битв та моторошні спогади очевидців.

Читаю матеріали Вікіпедії в Інтернеті та просто жахаюся:

«Втрати України в Другій світовій війні — прямі та непрямі людські та матеріальні втрати, які поніс український народ в період Другої світової війни.

Оцінка чисельно втрат в різних роботах суттєво відрізняється, починаючи від 5 млн. до 7 млн. загиблих громадян тодішньої Радянської України.

У виступі у зв'язку з 30-річчям визволення України від гітлерівських загарбників тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України  була названа цифра 6750 тис. чоловік.

Пізніше людські військові втрати були визначені в 2,5 млн. чоловік і 5,5 млн. — загиблих військовополонених і мирного населення. По відношенню до загальних втрат СРСР це становить 40-44%. З урахуванням вторинних демографічних втрат (померлі від хвороб і голоду, депортовані, емігранти, втрати у природному прирості населення), то втрати складуть приблизно 14,5 млн. чоловік.

У війні загинув кожен п'ятий українець. Серед військовослужбовців призову на літо 1941 року уціліли тільки 3% від загальної кількості. У матеріалах Прес-служби Президента України, поширених до Дня Перемоги в Німецько-радянській війні, втрати України в Другій Світовій війні визначаються як такі, що перевищили 10 млн. чоловік.»

10 млн чоловік! Вдумайтеся у цю цифру! Вона жахає. Але треба пам’ятати про те, що це не просто цифри – це людські життя. За кожною одиницею у списку загиблих – чиясь доля, загублена молодість, непрожите життя, знівечене кохання, ненароджені, або осирочені діти…

Трагедія ВВВ торкнулася чорним крилом і моєї родини:

Сьогодні я презентую спогади моєї прабабусі, учасника війни Авіети Миколаївни Покутньої, вродженої Кореневої. Вона загадує про свою велику родину з болем та сумом, бо багато хто з її рідних не повернувся живим зі звивистих фронтових стежок:

u Коренев Валентин Павлович – двоюрідний брат моєї прабабусі – пропав безвісти на початку війни.

u Коренев Микола Федорович – батько моєї прабабусі – повернувся живим.

u Коренев Павло Федорович – дядько моєї прабабусі і батько Коренева Валентина Павловича– повернувся живим.

u Загребельний Володимир Феоктистович – рідний дядько моєї прабабусі – загинув смертю хоробрих у 1945 р.

u Придуха Анатолій Борисович -троюрідний брат моєї прабабусі по материній лінії – онук материної рідної тітки Дусі – пропав безвісти на початку війни.

Ті, хто залишилися навіки молодими, не мали дітей і, відповідно, на сьогодні не мають прямих нащадків. Ні дітей, ні внуків, ні правнуків…

Отож, я, нащадок цього давнього та героїчного роду, вважаю за свій обов’язок розповісти світу про Героїв моєї родини. Вони були не набагато старшими за мене, але їх долю обірвала війна. Сьогодні я схиляю голову перед їхнім Подвигом, адже це був великий вклад у таку довгоочікувану Перемогу і таке бажане визволення мого народу. Інколи я запитую себе: де були б ми всі, якби не сміливість і самопожертва моїх предків? Ким би став я, і чи взагалі судилося б мені родитися? Я вдячний моїм Героям за те, що вони не пожаліли свого життя заради мого майбутнього у вільній та незалежній країні. Читати далі

Покутня Авіета Миколаївна

Війна, війна, війна..

Присвячується бабусі

Покутній Авіеті Миколаївні,

учаснику ВВВ

Сидить старенька. Руки вузлуваті.

Волосся сиве, а з очей - сльоза:

«Якась, онучко, доля кострубата…

Згадаєш – все без сонця, все гроза.

Хоч би й дитинство. Дні ж які веселі.

Було блукаєш полем – волошки…

Радій собі, житам, дорозі, селам…

Так ні ж, голодний, їв би й лопушки.

А то війна. Жили тоді ми в Сарнах.

Як зараз пам’ятаю: болота…

Костьол серед містечка, тихо, гарно.

І школа – ніби теж якась свята.

Пече, бувало, мати вдома хлібчик,

І «Зінгер» тихо шиє-стукотить.

Та ось війна – страшне її обличчя,

Як зараз пам’ятаю я ту мить:

Вбігає батько – весь такий стривожений,

І губи побіліли, і лице..

До матері: «Війна, евакуація

І від’їжджає поїзд…» «А оце?» -

Спитала ненька – й поглядом по хаті.

«Та ніколи ж, себе й дітей жалій!»

Залишилося все – хлібці бокаті

Ще теплі, тільки з печі, на столі.

Евакуація. Ми їхали на Суми,

А нас з повітря вороги бомблять,

Мов ніч – зробилось темно і похмуро,

І гайвороння слідом – аж ячать.

І звістки: перший потяг розбомбили,

Й за нами ворог чорний аж кружля.

І нас би, думаю, тоді, мабуть, убили б,

Але є Бог, я знаю, є й дива.

У поїзді у нашому страшному

Родилося «в сорочечці» дитя.

Приїхали на станцію, додому.

Всі плакали: щасливе, з небуття,

Із смерті вирвала усіх ота дитина,

Бо й перед нами і за нами теж

Всіх розбомбили. Тільки ми єдині

Вціліли: диво з див і сліз без меж…»

Схилилася бабуся на ціпочок,

Сльозу втирає, посмішка сумна.

Волосся сиве, вишита сорочка.

І на вустах: «Війна, війна, війна…»

Автор вірша - Наталія Матвієвська