Виховна година «Чорнобиль не має минулого»

Дорогі читачі мого блогу!

Пропоную Вам ознайомитися з новими матеріалами. Окрім давно відомих фактів та посилань на доступні загалу відео, подаю свої особисті дослідження та поезію по темі. Сподіваюся, що Ви знайдете час та можливості дізнатися більше про Чорнобильську трагедію.

Виховна година

«Чорнобиль не має минулого» - 26 квітня - День трагедії на Чорнобильській АЕС.

День 26 квітня 1986 року увійшов до світової історії як день, який змінив долю сотень тисяч людей.

26 квітня 2020 роцу виповнюється 34 роки з дня найбільшої техногенної катастрофи.

26 березня 1984 року - введений в експлуатацію четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції.

Аварія залишила після себе безліч жертв і хворих. А колись благополучне місто Прип'ять у підсумку стало містом-привидом.

Хто ж винен у страшному вибуху та пожежі на Чорнобильській АЕС?

І сьогодні однозначної відповіді немає. Є версії, припущення, спогади очевидців та висновки експертів та журналістів. Але загадка тієї квітневої доленосної ночі так і залишається не до кінця розгаданою.

Перегляньте відео по темі: https://www.youtube.com/watch?v=_ajWGVblfMw – менше 2-х хвилин – спогади очевидців!

Про Чорнобильську трагедію більш детально: https://www.youtube.com/watch?v=UhgXiUf9vX8 – 13 хвилин! Вражаюча статистика!

Таких відео – журналістських досліджень, наукових фільмів, художніх варіацій, аматорських зйомок в Інтернеті дуже багато. Українських і не тільки. Вибір за вами – ЩО дивитися і чи дивитися взагалі.

Змушена попередити, що все, що Ви побачите, буде Вас вражати і обурювати, шокувати та негативно впливати на Ваш настрій.

Але це наша історія. Історія України. Історія кожного, хто був до того причетний безпосередньо чи опосередковано.

Я Вам пропоную СВОЮ історію.

Мій тато теж був ліквідатором. Йому по-своєму пощастило – потрапити в Чорнобиль пізніше…

Ось його спогади:

Михайло Іванович Красножон       цікава презантація по темі ТУТ!

Голова Недригайлівської районної Всеукраїнської організації інвалідів Чорнобиля

Член Всеукраїнської громадської організації «Всеукраїнське об’єднання ветеранів Чорнобиля»

Пенсіонер по інвалідності (ІІ група)

Одружений, має двох доньок та трьох онуків

Село Велика Діброва… Який поетичний топонім, немов назва якоїсь гарної народної української пісні, або цікавого оповідання. А воно - невеличке сільце Недригайлівського району Сумської області, що заблукало у полях і спинилося край глибокого ставочка. Довкола хвилюються моря жита та пшениці, вибухають сонячним вогнем жовтоголові соняхи, шарудить кукурудза – така краса! На жаль, мало залишилося таких дворів, у яких ще живуть та господарюють дібрівці – здебільшого порозліталися пташатами з батьківських гнізд та прилітають хіба на вихідні (як є до кого). Таких хутірців, сілець по Україні ой як багато! Та для Михайла Івановича Красножона  саме це – найкраще в світі, найлюбіше і наймиліше, адже Велика Діброва - його Батьківщина і батьківщина, його дитинство і юність, шкільні роки, перші трудові подвиги (спочатку вдома по господарству, а потім і в колгоспі «Ленінська правда» Сакунівської сільської ради).

Михайлику пощастило народитися в добрій дружній родині працьовитих колгоспників Наталії Іванівни та Івана Тимофійовича Красножон. Удвох із старшим братом Павлушею ходили у Сакунівську школу в сусіднє село. Скільки захоплюючого та прекрасного відкривали оті польові стежки до школи! Розмаїття трав і квітів, добрі посмішки жартівливих дядьків-колгоспників: «Добридень, школярики! По двійки?»  Мабуть, саме тоді у душі хлопця зростала любов до рідного краю, відчуття прекрасного та бажання бути корисним людям.

Після школи вирішив навчатися на тракториста-машиніста, тому, не вагаючись, вступив до Глинського професійно-технічного училища № 7, яке з успіхом закінчив.

Трудову кар’єру розпочав у рідному колгоспі, що мав на той час патріотичну назву «Ленінська правда». А вже у 1976 році пішов у армію. Службу проходив у батальйоні забезпечення безпеки польотів авіаполку в Угорщині. За час служби бував і в Казахстані на зборі урожаю, і в Україну доводилося повертатися – працювали на полях в Харківській та Хмельницькій областях.

Весна 1978 року – одна за найщасливіших – нарешті повернувся до рідного села. Скільки радості в очах батьків від довгоочікуваної зустрічі!

Та робота чекає – пішов працювати у Недригайлівську «Райсільхозтехніку», згодом перевівся в «Райавтодор». На роботі цінували за працьовитість, відповідальність, компетентність та принциповість. Проте земля кликала запашними житами- вирішив іти працювати в колгосп «Вперед» Кулишівської сільської ради. Саме з цього місця роботи був мобілізований у 1987 якраз перед новим роком на ліквідацію наслідків чорнобильської аварії. На той час уже мав сім’ю – дружину та двох маленьких доньок – старша тільки-но пішла у другий клас. Пробув у чорнобильській зоні сто одинадцять днів! Неодноразово нагороджувався грамотами та отримував подяки за вагомий внесок у ліквідацію Чорнобильської аварії та самовіддану працю на благо Батьківщини.

«Все сталося дуже швидко, - згадує Михайло Іванович, - о другій годині дня нас повели на комісію, а о 6.00 наступного ми вже виїжджали від Недригайлівського військкомату на Ромни, там людей добавилося і вже звідти  без зупинок рушили на Білу Церкву. Там перевдягли у форму та перевезли на місце служби – в село Оране Іванківського району Київської області.

Ні для кого не було секретом, що їдемо в Чорнобильську зону, усі знали, що доведеться воювати проти невидимого, але від цього не менш небезпечного ворога – радіації. Звісно, було вже відомо , що то дуже погано для здоров’я і що частина ліквідаторів поплатилися життям, але не сумнівалися – треба, то треба. А хто, як не я? І не думав про те, щоб якось там відкупитися, відкараскатися, не поїхати, хоча вже тоді були такі, хто різними методами уник небезпеки! Так, ми, мобілізовані, добре уявляли, наскільки страшна Чорнобильська трагедія.  Одначе, те, що ми побачили на власні очі, просто шокувало!

Я потрапив у взвод матеріального забезпечення на посаду старшини, адже мав це звання ще в армії. Наша задача була така – забезпечувати життєдіяльність усього батальйону. Ми возили пальне для транспорту, одяг, миючі засоби, їжу. Звісно, кожен добре розумів, що від безперебійної та якісної роботи нашого батальйону залежить успіх усієї справи, тому не нарікали, коли доводилося працювати понаднормово, їхати на найбільш небезпечні території та виконувати найрізноманітнішу роботу. Зокрема, саме наш батальйон заправляв забруднені радіацією машини на станції Янів пальним, адже ці транспортні засоби із зони не випускали. Саме ми возили людей, що працювали біля реактора, в село Дитяткіно, там перевдягали їх у робочу форму та везли до реактора, потім знову на базу, там люди милися та отримували новий комплект одягу – відпрацьований одяг знищувався, адже він був заражений радіацією, що перевищувала норму в десятки, а то і сотні разів!

Довелося побувати і в компресорній самого реактора. Там ми особисто робили дезактивацію та вкривали оброблену територію міцною поліетиленовою плівкою.

Наша робота була дуже різноплановою. Наприклад, ми відкривали гаражі біля міста Прип'ять. Цим займався ремвзвод, що був при батальйоні. У гаражах лишилися легкові автомобілі жителів цього міста. Машини були покинуті, адже заражені, тому їх вивозили до могильників техніки. Моторошне то видовище – поховання авто! Особливо для мене – автомобіліста, водія! Різні автівки – і старенькі, що прослужили не один рік своїм хазяїнам, з якими пов’язано багато спогадів, і зовсім новесенькі – щойно кимось придбані – усі вкладалися кранами в ряди в заздалегідь викопану величезну яму(мов у могилу!). Потім заїжджала армійська самохідна установка і давила та втрамбовувала ці машини, зверху знову вкладали нові ряди автівок і знову операція повторювалася, потім затягували все те міцним поліетиленом і засипали землею. Сумно – скільки людських мрій та надій було втрамбовано в землю!

Ще надзвичайно, до глибини душі, вразили поїздки повз Рудий ліс – той ліс, що був накритий радіоактивним пилом та зрубаний ущент. Лише залишилася одна сосна – вона незвичайна – у формі тризуба. Під нею – братська могила часів Великої Вітчизняної війни. Кажуть, що саме на тій сосні вішали німці у війну партизан… пам’ятник болю та людського звірства! Яким особливим символом був він для нас, теж солдат, у ті тяжкі і буремні часи. Пом’янули хлопців – і тих, що тоді загинули, і тих, що нині – і з подвійною жагою до боротьби на роботу.

Ще із вдячністю згадуються концерти артистів для нас на передовій. Як і роки ВВВ, підтримувала пісня солдатський дух. Як і тоді, артисти ризикували своїм здоров’ям, а може, і життям. Не бомби і не кулі шкодили – а щось страшне і невидиме вбивало і позбавляло здоров’я! Як тепер я відчуваю це, щодня ведучи боротьбу з численними болячками, що здобув внаслідок радіаційного впливу тоді! І як боляче і неприємно стикатися із зайвою бюрократією, несправедливістю і беззаконням стосовно нас, чорнобильців, сьогодні. Прикро, що доводиться брати участь у мітингах, їздити до Києва на майдан по правду, терпіти наклепи тих, хто позаздрив отій нещасній «чорнобильській» пенсії, втрачати останнє здоров’я по судах… У свій час я ні на хвилину не сумнівався, що чиню правильно і роблю праве діло, не змінять моєї думки і реалії сьогодення. Не задля пенсії чи якихось там льгот ми ризикували тоді здоров’ям і молодістю, полишали сім’ї і їхали в зону. Ні, ми просто виконували свій громадський обов’язок, були патріотами рідної батьківщини і намагалися принести користь людям…»

Шановні читачі блогу, також до вашої уваги мій авторський вірш із триптиху «Привиди Чорнобиля»

Присвячується моєму батьку Михайлу Івановичу Красножону та усім ліквідаторам Чорнобильської трагедії

Самотня зима

(спогади дитячі)

Яким мій батько був колись здоровим!

Так легко працював – немов співав,

Чи жито сіяв, чи рубав він дрова,

Чи землю під озимину орав.

Усе виходило і спорилося діло,

Усе встигалося – і в полі, і в саду.

Із ним ти міг в любу роботу сміло

Впрягатися  - було все до ладу.

Звести будинок, дах зремонтувати,

Покласти піч, чи грубку - у селі

Усі завжди просили мого тата-

Вмів працювати вдома й на землі.

Як так виходить? – завжди білозубо

сміявся: «Молоко то до стола,

а ще медок, що кожен його любить,

ось і роблю, стараюсь,  як бджола!»

А потім був такий же рік примітний!

Мені, дитині, впам’ятку було –

Страшне щось сталось десь далеко, в квітні,

Бо гомоніло все тоді село.

А згодом Новий рік – і без ялинки,

Це вперше без сосонки Новий рік!

А там – за прабабусею поминки –

І вітер снігом аж у душу сік!

Були самі ми – зовсім одинокі,

Наш тато десь в Чорнобилі отім.

Нема кому ялиночку високу

 принести в наш тепер холодний дім…

Усе минуло, час летить завзято –

Дитинство віддзвеніло золоте.

Але як гляну на свого я  тата:

Згадаю і Різдво те непросте.

Згадаю, мов украдену, ялину,

І розпач матері, і сльози, і болі.

Тепер уже не вміє без упину

Мій батько працювати на землі.

А до Чорнобиля не знав колись утоми,

Поки Чорнобиль лихом не  упав.

Яким мій батько був колись здоровим!

Так легко працював – немов співав…

Ще додам таке: ці матеріали я готувала для Книги пам’яті, яку мріють опублікувати всі чорнобильці Недригайлівського району. На жаль, як то часто буває, на цей проект поки не вистачає коштів…

Залишайте відгуки!