27 жовтня 1918 року відбулося відкриття першого у світі пам’ятника Тарасу Шевченку!

 Спогади Кореневої (Загребельної) Антоніни Феоктистівни про день відкриття першого у світі пам'ятника Тарасу Шевченку

27 жовтня 1918 року відбулося відкриття першого у світі пам’ятника Тарасу Шевченку у місті Ромни нині Сумської області, а тоді Полтавської губернії.

Моя прабабуся Коренева (у дівоцтві Загребельна) Антоніна Феоктистівна була на той час 13-річним підлітком, мешкала з батьками Феоктистом Мусійовичем та Степанидою Омелянівною  Загребельними, старшими сестрами Марією та Валентиною і молодшими братами Григорієм та Олександром у селі Засулля, що біля Недригайлова.

Фото: родина Феоктиста Мусійовича Загребельного.

Мала Антоніна - по центру фото.

Батько малої Антоніни мав свій власний млин, був дуже доброю, працьовитою та шанованою земляками людиною і понад усе прагнув вивчити своїх дітей, дати їм гідну освіту.

На той час саме у місті Ромни знаходився один із найкращих навчальних закладів для дівчат - Роменська жіноча гімназія, що була відкрита у 1870 році та проіснувала у такому статусі до 1919 рр.  Саме у цій гімназії у педагогічному класі і вчилася моя прабабуся.

Я добре пам’ятаю, як вона цікаво розповідала про той період у своєму житті. Зокрема, дуже часто старенька згадувала саме про події осені 1918 року. Особливими для неї були відвідини будівництва пам’ятника: зі своїми однокласницями вона бігала дивитися, як зводили постамент, а також саме свято відкриття.

Дитинство минуло, прабабуся померла, але її милий образ та цікаві розповіді залишилися жити у моїх спогадах.

 Одного разу у школі вчителька розповіла нам про те, що саме на Сумщині, у місті Ромни було відкрито перший пам’ятник великому Кобзарю. Пам’ятаю, як реагували на цей факт мої однокласники: «Невже?! Перший у світі! У нас! Не може бути!», а я дивувалася з того, що, виявляється, є такі діти, які не чули раніше цієї інформації. Я, дякуючи розповідям моєї прабабусі Тоні, знала про цю подію з  раннього дитинства. На той момент я просто прийняла до відома слова вчительки і довгі роки не поверталася до того питання. Потім я почала свою педагогічну діяльність на посаді викладача української мови та літератури і щороку проводила різноманітні заходи до святкування Шевченківських днів. Що я тільки не вигадувала! Це були і традиційні Шевченківські читання, і масштабні виховні заходи, літературно-музичні композиції, виставки малюнків-ілюстрацій до «Кобзаря»… і ось одного разу народилася ідея розповісти учням про відкриття пам’ятника Тараса Шевченка з переказів очевидця події.

З’явилося бажання дослідити давно відомий факт. Ми добре знаємо, що ім’я Т .Г. Шевченка тісно пов’язане з історією Сумщини. Поет неодноразово бував на Глухівщині, Конотопщині, Кролевеччині, Лебединщині та Роменщині. Постаті Кобзаря завжди приділялася пильна увага з боку держави та громадськості. Про це свідчать документи, що зберігаються у Державному архіві Сумської області.

Перша подорож Т.Г. Шевченка по Україні відбулася в 1843-1844 роках. Бував Шевченко і в Ромнах. Про це славне древнє місто згадував Тарас Григорович у поемах «Великий льох», «Княжна», повістях «Наймичка» та «Капітанша».

Тут митець написав портрет дворянина Р. Лукомського, виконаний олівцем, адже ще у 1843 році він перебував на Сумщині, в селі Андріївка (на той час Гадяцького повіту, а нині Роменського району), у родині Василя Рєпніна, брата Варвари Рєпніної. І був у 1845 році, коли влітку приїздив спеціально на Іллінський ярмарок, надзвичайно знаний не лише в Україні, але у всій тодішній Російській імперії. При населенні у 6 тисяч жителів міста Ромни, на Іллінський ярмарок прибувало до 120 тисяч люду…

Відомо, що місце для монументу Кобзаря – перехрестя Полтавської і Панської вулиць у Ромнах (нині Соборна і бульвар Шевченка) біля торгових рядів – було вибране неспроста. За переказами тут на Іллінському ярмарку у 1845 році стояв намет поміщика Лева Свічки, у якому декілька днів мешкав Тарас Шевченко. 

У ХІХ - на початку ХХ ст. заходи із вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка відбувалися у навчальних закладах м. Ромни та Роменського повіту: громадськість активно проводила читання, присвячені Кобзарю, поширювала твори та життєписи поета, організовувала вистави за його творами, попри заборону царської влади.  Саме про факт утисків тодішньою владою педагогів Роменської гімназії написала у статті з історії педагогіки аспірантка Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка Оксана Клочко «Становлення та розвиток жіночої гімназійної освіти на Сумщині (друга половина ХІХ-початок ХХ століття)»: «Приміром, попечитель Київського учбового округу зробив зауваження адміністрації Роменської жіночої гімназії про недопустимість розміщення на стінах навчальних класів та актової зали портретів Володимира Короленка, Миколи Лисенка, Тараса Шевченка, які, на відміну від інших портретів, «прикрашаються вишитими полотенцями і зеленню».

У травні 1918 року окремі гласні міської думи звернулися із запитом про будівництво пам’ятника Шевченку. Міська дума ухвалила рішення звести монумент Кобзаря.

 У цей час приїхав на Роменщину Іван Кавалерідзе, який народився недалеко від Ромен. У 1918 році він взяв відпустку і прибув до міста. Саме до нього звернулися гласні міської думи з проханням взяти на себе клопоти з будівництва пам’ятника Тарасу Шевченку.

Кавалерідзе, який потім і жив протягом шести років у Ромнах, відгукнувся на прохання гласних і почав працювати над пам’ятником. За короткий час (у травні-жовтні) роботу було виконано. (На фото Іван Кавалерідзе працює над створенням пам’ятника). Втілити проект у життя вдалося, бо це не була справа лише міської думи. У будівництві пам’ятника брали найактивнішу участь артисти театру при «Просвіті», велику допомогу надали залізничники.

Відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченку  було подією не лише місцевого повітового, а всеукраїнського значення. Саме тому просвітянська делегація їздила до Міністерства народної освіти і до гетьмана Скоропадського, який тоді був при владі. Звернулися з проханням, щоб у цей день школярів звільнити від навчання, щоб робітники на місцевих підприємствах не працювали, щоб це був вихідний день, і усі люди мали можливість побувати на відкритті пам’ятника Шевченку.

Приїхав поет Микола Вороний, прибув цілий вагон з гостями із Києва. З офіційним візитом з’явився осавул Никифор Блаватний від самого гетьмана, про що є документальні свідчення та записи у Вікіпедії:  «Не пізніше середини жовтня Блаватний був підвищений гетьманом до полковника. У цьому званні він виконав і кілька самостійних завдань. Наприклад, у жовтні 1918 року від імені гетьмана брав участь у відкритті знаменитого пам'ятника Тарасу Шевченку в Ромнах».   Зупинилася ця почесна делегація саме у Роменській жіночій гімназії, де і навчалася моя прабабуся Загребельна Антоніна та її старші сестри Валентина і Марія.

(На фото осавул Никифор Блаватний).

 На свято прибули й німецькі солдати, тому що на той час німецький гарнізон стояв у місті Ромни. Навіть були покладені живі квіти і срібний вінок від солдатів та офіцерів німецького гарнізону.

Фото: відкриття пам’ятника Т.Г.Шевченку у Ромнах.

Отож, усі спогади моєї прабабусі Кореневої (Загребельної) Антоніни Феоктистівни відповідають дійсності та підтверджені документально. Цей факт надихнув мене на написання вірша про подію.

Відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку

Моя сивенька добра прабабуся

колись давно - роки й роки тому

мені сказала справжню таємницю –

життя свого найбільшу дивину:

 

«Було це, внучко, ой давно і дуже –

Уже роки пройшли, немов віки.

Тоді я зорі бачила в калюжах…

І в сивих водах бистрої ріки.

 

Була дитям, сім’я у нас велика:

Ще дві сестрички старші, і брати…

І млин у батька, а часи – то дикі,

Усе мінялось: люди і світи.

 

Тоді в далекі ті роки шалені

Я вчилася в гімназії в Ромнах.

З сестрою ми були іще маленькі,

Та пам’ятаю добре й бачу в снах:

 

В Ромен-містечку, в центрі, у повіті

Вчинилось свято, та іще ж яке!

Шевченку нашому найперший в світі

Відкрили пам’ятник – як зараз бачу те.

 

Нас, вихованок, від занять звільнили,

і ми пішли на свято відкриття.

Шевченка дуже там усі хвалили.

А скільки люду – вражень на життя!                                         На фото А.Ф.Загребельна

 

 

В гімназію у нашу заїжджали

письменники, артисти, козаки…

А потім щиро, гучно виступали

На велелюднім першім відкритті.

 

Тоді була я підлітком – дитина,

Але згадаю – й серденько щемить –

Погода тиха, хоч уже й осіння

І незабутня, неповторна мить…»

 

Моя бабуся мрійно посміхнулась –

Сивенька, щира, добра - аж свята:

У спогадах в дитинство повернулась:

Ромни, Шевченко, осінь золота…              

Наталія МАТВІЄВСЬКА

                                                                                         Заступник директора з НВихР